пʼятниця, 8 травня 2020 р.

П15 Економіка в галузі

Урок№39 ТЕМА: Кредит, сутність та види. 

Кредит являє собою форму руху позичкового капіталу. Позичковий капітал - це грошовий капітал, що залучається і розміщується на засадах зворотності та платності.
Кредит виражає сукупність економічних відносин, що виникають з приводу використання в обороті тимчасово вільних грошових коштів. Безперервний кругообіг капіталу в процесі відтворення призводить до виникнення потреби в грошах, яка визначається необхідністю здійснення витрат на підготовку виробництва, його організацію, а також реалізацію вироблених товарів, робіт, послуг.

Потреба в грошах має нерівномірний характер. Одні суб'єкти економічних відносин володіють тимчасово вільними коштами, інші, навпаки, мають потребу в них. Таким чином, необхідний інструмент розподілу грошових коштів, який обслуговував би безперервність процесу відтворення. Таким інструментом є кредит. Його сутність розкривають принципи організації кредитного механізму.
Принцип поворотності означає надання позичених коштів у тимчасове користування. Кредит повинен здійснити кругообіг, обслуговуючи процес відтворення, і перейти від позичальника до кредитору.
Принцип забезпеченості кредиту означає надання гарантій з боку позичальника повернення кредиту. Такі гарантії забезпечують впевненість у поверненні позички самому банку, а також його клієнтами, що розмістили свої гроші на рахунках у вкладах.
Цільовий характер - це також один з принципів кредиту. Він означає, що кредит видасться на певні цілі, знання яких дасть можливість кредитору оцінити ступінь ризику надання кредиту.
Принцип платності означає, що, як і будь-який товар, гроші мають ціну, яка втілюється в відсоток, нарахований на суму грошей, наданих у кредит.
Терміновість кредиту розкриває тимчасові обмеження кредитної угоди. За терміновістю розрізняють короткостроковий кредит (терміном до одного року), середньостроковий (від одного року до п'ята) і довгостроковий (понад п'ять років).
Функції кредиту, так само як і принципи його організації, дозволяють розкрити сутність кредиту, але вже з позицій завдань, розв'язуваних в економіці. Функції кредиту відображають його практичну значимість і взаємодія з іншими економічними категоріями і процесами.
Найважливішими функціями кредиту є:
o перерозподіл вартості;
o прискорення концентрації капіталу, його централізація;
o стимулювання економії витрат.


Форми та види кредиту

Форми кредиту тісно пов'язані з його структурою, з сутністю кредитних відносин. Структура кредиту включає кредитора, позичальника і ссуженную вартість, тому форми кредиту можна розглядати в залежності від характеру:
(1) ссуженной вартості;
(2) кредитора і позичальника;
(3) цільових потреб позичальника.
В залежності від ссуженной вартості розрізняють товарну, грошову і змішану (товарно-грошову) форми кредиту.
Товарна форма кредиту історично передує його грошовій формі. Першими кредиторами були суб'єкти, що володіють надлишками предметів споживання. Наприклад, кредитування землевласниками селян у формі зерна до збору нового врожаю. Товарна форма визнається за умови, що ссуженные кошти надаються та повертаються в товарній формі.
Сьогодні товарний кредит використовується як при продажі товарів на виплат платежу, так і при оренді майна (у тому числі лізингу устаткування), прокаті речей.
Грошова форма кредиту - найбільш типова, переважна в сучасному господарстві. Вона використовується як державою, так і населенням всередині країни і в зовнішньому економічному обороті. Вона передбачає і надання позики, і її повернення у грошовій формі.
При реалізації кредиту одночасно в товарній і грошовій вартостях говорять про змішану (товарно-грошову) форми кредиту.
За другим критерієм виділяють наступні форми кредиту банківська, господарська (комерційна), державна, міжнародна, цивільна (приватна, особиста).
Банківська форма кредиту - найпоширеніша.
Перша особливість - банк оперує не стільки своїм капіталом, скільки залученими ресурсами. Позичивши гроші у одних суб'єктів, він перерозподіляє їх, надаючи позичку в тимчасове користування іншим юридичним і фізичним особам.
Друга особливість - банк позичає тимчасово вільні грошові кошти, розміщені у вклади.
Третя особливість - ссужаются не просто грошові кошти, а гроші як капітал. Тобто працює принцип платності означає, що для банку отримання доходу, для позичальника - результат використання кредиту повинен покривати основну суму боргу і відсотки.
При господарській (комерційної) формі кредиту кредиторами виступають організації. "Комерційний" означає торговельний, тобто особливі умови продажу товарів. Іноді - вексельний кредит, оскільки в основі лежить вексель як боргове зобов'язання.
Господарський кредит може надаватися і в грошовій формі.
Перша особливість - його джерелом є як зайняті, так і незайняті капітали. При товарній формі господарського кредиту відстрочка оплати служить продовженням процесу реалізації продукції, ссужается не тимчасово вивільнена вартість, а звичайний товар з відстрочкою платежу. При грошовій формі господарського кредиту його джерелом виступають кошти, що тимчасово вивільнилися з господарського обороту. Важливо при цьому й те, що при товарному господарському кредиті власність на об'єкт передачі переходить від продавця-кредитора до покупця, при грошовому господарському кредиті власність на ссуженную вартість не переходить від кредитора до позичальника, останній одержує її тільки в тимчасове володіння.
Друга особливість - платність за користування кредитом. При товарному господарському кредиті плата за відстрочення платежу входить у вартість товару, при грошовому господарському кредиті плата за користування позичкою стягується у відкритій формі - крім розміру кредиту, що повертається кредитору, позичальник додатково сплачує позичковий відсоток.
Третя - господарський кредит незалежно від своєї товарної або грошової форми надається головним чином на короткі строки, у той час як, наприклад, банківський кредит найчастіше носить довгостроковий характер.
Державна форма кредиту - це держава-кредитор.
При міжнародній нормі кредиту одна зі сторін - іноземний суб'єкт.
Цивільна форма кредиту заснована на участі в кредитній угоді в якості кредитора окремих громадян, приватних осіб. Таку угоду іноді називають приватною (особистої) формою кредиту. Громадянська (приватна, особиста) форма кредиту може носити як грошовий, так і товарний характер.
Залежно від цільових потреб позичальника виділяються дві форми: продуктивна і споживча форми кредиту.
Продуктивна форма - продуктивні цілі, тобто на цілі виробництва та обігу.
Споживча форма кредиту використовується населенням на цілі споживання, він не спрямований на створення нової вартості, переслідує мету задовольнити споживчі потреби позичальника.
 Завдання: Дайте визначення терміну "кредит". Які види кредитів вам відомі? Назвіть умови та терміни на які надаються кредити?

середа, 6 травня 2020 р.

П15 Економіка в галузі

 Урок №38 Тема: Банки,їх функції та операції в умовах ринку.


Банк – установа, що акумулює грошові кошти і заощадження та здійснює кредитно-розрахункові та інші операції. Банки виникають на основі товарно-грошових відносин, і тому існують при різних суспільно-економічних формаціях. Перші подібні установи, що стали попередниками капіталістичних банків, виникли в кінці XVI ст. у Флоренції та Венеції на основі обмінних операцій (обмін грошей різних міст та держав) і спеціалізувались на прийманні вкладів і здійсненні безготівкових розрахунків. Пізніше за аналогічним принципом були створені банки в Амстердамі (1605 р.) та Гамбурзі (1618 р.). Найважливішими функціями банків того періоду було посередництво в платежах і кредитування торгівлі.
На практиці в сучасних умовах функціонує велика кількість банків. В залежності від того або іншого критерію їх можна класифікувати наступним чином.
   За формою власності розрізняють акціонерні, неакціонерні, кооперативні, муніципальні, комунальні, державні та змішані, міждержавні (міжнародні) банки.
   За терміном надання кредитів – банки короткострокового, середньо- та довгострокового кредитування.
   За національною належністю – національні та іноземні банки.
   За функціями та характером діяльності виділяють депозитні, універсальні та спеціалізовані банківські установи.
Акціонерні банки організовуються у формі акціонерних компаній. В сучасних умовах акціонерна форма є головною формою організації банків у промислово розвинутих країнах. Неакціонерні банки знаходяться у власності партнерів або індивідуальних осіб. Кооперативні банки – кредитно-фінансові інститути, що створюються товаровиробниками на ділових засадах для задоволення взаємних потреб; виникли в першій половині XIX століття. Їх поява була обумовлена прагненням дрібних виробників (ремісників, селян) звільнитися від кабального лихварського кредиту, до якого вони були вимушені звертатися внаслідок недоступності банківського кредиту. Кооперативні банки створювалися на умовах добровільного об’єднання грошових коштів фізичних та юридичних осіб. Основне завдання їх діяльності – надання кредитів та здійснення інших банківських операцій на пільгових умовах для членів банку. Широкого розвитку вони набули в Німеччині, Великобританії, Франції, Італії, США, Японії та інших країнах. За обсягом операцій вони схожі з комерційними банками. Муніципальні банки – різновид ощадних установ, першочергова діяльність яких зводилась до залучення заощаджень населення і виконання функцій скарбника муніципалітету. В сучасних умовах вони здійснюють практично всі види банківських операцій, а роль муніципалітетів зводиться до гарантії їх зобов’язань і призначення керівних органів. Найбільшого розповсюдження муніципальні банки набули в Німеччині, де на їх долю припадає близько 40 % балансу кредитної системи країни. Комунальні банки – спеціалізовані кредитні установи, призначені для кредитування та фінансування житлового і комунального господарства. Більша частина їх акцій належить місцевим органам влади. Державні банки представляють собою кредитні установи, що знаходяться у власності держави. Їх праобрази існували ще в Стародавньому Римі, Вавилоні, Єгипті. В Європі вони з’явилися в XVI–XVII ст. Найбільшого розвитку державні банки набули в умовах державно-монополістичного капіталізму в зв’язку з посиленням тенденції до усуспільнення виробництва. Вони виникали в результаті націоналізації кредитних установ, а також шляхом створення державних кредитних інститутів. Існують три види державних банків: центральні, комерційні банки, спеціальні кредитні установи. Змішані банки – банки за участю державного і приватного капіталу. Міждержавні (міжнародні) банки – міжнародні кредитні організації, створені на основі міждержавних договорів з метою регулювання валютних і кредитно-фінансових відносин. До числа найбільших міждержавних банків входять: Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції та розвитку і його філії (Міжнародна асоціація розвитку і Міжнародна фінансова корпорація), Банк міжнародних розрахунків, регіональні міжнародні банки розвитку, Європейський інвестиційний банк, Європейський банк реконструкції та розвитку. Міжнародні банки виникли в ході інтернаціоналізації господарських зв’язків і розвитку міждержавних форм державно-монополістичного капіталізму і призначені для стабілізації світової економіки шляхом регулювання міжнародних валютно-кредитних відносин.
Банки короткострокового, середньо- і довгострокового кредитування – банки, що спеціалізуються на наданні кредитів різної терміновості. На відміну від короткострокового кредитування, яке здійснюється депозитними банками і ощадними касами, спеціалізовані кредитні інститути надають середньо- та довгострокові кредити. Чітке розмежування кредитних інститутів за принципом коротко-, середньо- і довгострокового кредитування характерне, наприклад, для Італії, де законодавство поділяє всі кредитні інститути на банки короткострокового кредитування і довгостроково-інвестиційні банки.
Національні банки – це банки, що належать повністю або частково національним інвесторам і діють в їх інтересах. Діяльність цих банків здійснюється в межах законодавства країни, в якій функціонує їх материнська компанія. Згідно законодавства більшості країн банки підпадають під категорію національних, якщо 51 % акцій і більше належить інвесторам даної країни. Іноземні банки – банки, які повністю або частково належать іноземним інвесторам. Їх діяльність в країні перебування регламентується особливим національним законодавством. В період домонополістичного капіталізму іноземні банки існували переважно у вигляді колоніальних банків. В сучасних умовах вони функціонують у вигляді закордонних відділень та філій великих банків. Великого розмаху та значення діяльності іноземних банків досягло після Другої світової війни. Депозитні банки – банки, які здійснюють кредитно-розрахункові та довірчі операції за рахунок залучених депозитів. Депозитними банками називають комерційні банки, які уповноважені приймати вклади населення. Універсальні банки – кредитні установи, що здійснюють всі основні види банківських операцій: депозитні, кредитні, розрахункові, фондові, довірчі та інші. Універсальними є комерційні банки Німеччини, Швейцарії, Австрії та інших країн. Спеціалізовані банки – банки, що спеціалізуються на кредитуванні певної галузі економіки або господарської діяльності чи групи населення або ж формах залучення коштів у вклади; характеризуються вузькою спеціалізацією. До категорії спеціалізованих банків включена велика кількість видів інститутів, функції та назви яких, а також обсяги і види операцій, роль в економіці різноманітні в різних країнах.
Різновидами спеціалізованих кредитних банків є:
   • інвестиційні банки, що мобілізують ресурси та надають позики шляхом випуску і розміщення облігацій та інших зобов’язань. Інвестиційні банки виступають посередниками між інвесторами і тими, кому потрібна позика, а також в ролі гаранта емісій та організаторів гарантійних банківських синдикатів, здійснюють купівлю-продаж акцій та облігацій за свій рахунок, надають кредити покупцям цінних паперів;
   • ощадні банки – банківські установи, основною функцією яких є залучення заощаджень і тимчасово вільних коштів населення; як правило, невеликі кредитні установи, що діють в регіональному масштабі;
   • банки розвитку (функціонують на національному та локальному рівні), які здійснюють кредитування промисловості в масштабах всієї країни або ж окремих галузей економіки. Серед цих банків переважають державні банківські інститути, але існують і змішані – за участю приватного національного та іноземного капіталу. Банки розвитку спеціалізуються на кредитуванні промисловості та інфраструктури. Поруч з ними функціонують державні і сільськогосподарські банки розвитку, пов’язані зазвичай з кредитною кооперацією. Банки такого типу створюються переважно в країнах, що розвиваються.
Особливе місце у кредитній системі та на фінансових ринках займають комерційні банки. У більшості країн (в тому числі в Україні) це найчисельніша група фінансових посередників. Комерційний банк – це кредитна установа, що здійснює універсальні банківські операції та надає різноманітні банківські послуги фізичним та юридичним особам всіх галузей народного господарства.
Важлива економічна роль банків суттєво розширила сферу їх діяльності. Вони виконують наступні основні функції:
   1) мобілізація тимчасово вільних грошових коштів і перетворення їх в капітал;
   2) кредитування підприємств, держави та населення;
   3) випуск кредитних засобів обігу (кредитних грошей);
   4) здійснення розрахунків та платежів в господарстві;
   5) емісійно-засновницька діяльність;
   6) консультування, надання економічної та фінансової інформації.
Виконуючи функцію мобілізації вільних грошових коштів і перетворюючи їх в капітал, банки акумулюють грошові доходи і заощадження у вигляді вкладів. Вкладник отримує винагороду у вигляді відсотка або наданих банком послуг. Сконцентровані у вкладах заощадження перетворюються на позиковий капітал, що використовується банками для надання кредитів підприємствам і підприємцям. Використання кредитів забезпечує розвиток виробничих сил країни в цілому. Користувачі позик вкладають кошти в розширення виробництва, купівлю нерухомості, споживчих товарів. В результаті за допомогою банків заощадження перетворюються на капітал.
Кредитні можливості банків залежать від розмірів накопичення грошових коштів населення та збільшення власних грошових коштів підприємств. Постійне зростання цих коштів в промислово розвинутих країнах і потреба в кредитних ресурсах з боку підприємств створюють умови для розширення кредитування. Важливе економічне значення має функція кредитування підприємств, держави і населення. Пряме надання в борг вільних грошових капіталів їх власниками користувачам позик в практичному господарському житті ускладнено. Банк виступає в якості фінансового посередника, отримуючи грошові кошти у кінцевих кредиторів і передаючи їх кінцевим користувачам кредитів. В останні роки зростає попит на кредит. Підприємствам необхідні додаткові грошові кошти для оновлення капіталу і розширення виробничих потужностей. Для задоволення попиту з боку підприємств комерційні банки розробляють нові форми кредитування, удосконалюють його механізм.
Випуск кредитних грошей є специфічною функцією, що відрізняє банки від інших фінансових інститутів. Сучасний механізм грошової емісії пов’язаний з двома поняттями: банкнотна та депозитна емісія. Відповідно грошова маса виступає в готівковій (банківські білети та розмінна монета) і безготівковій (грошові кошти на рахунках і депозитах в комерційних банках та інших кредитних установах) формах. Частка готівкових грошей складає в промислово розвинутих країнах близько 10 %, причому спостерігається її подальше зменшення. Банкнотну емісію здійснює емісійний (центральний) банк, який має монопольне право випуску грошей. В структурі грошового обороту переважає без готівковий оборот, а основними емітентами грошей є не центральні, а комерційні банки.
Комерційні банки здійснюють депозитну емісію – випуск кредитних інструментів обігу на основі створення банком вкладів (депозитів), які утворюються в результаті видачі позик клієнту. Грошова маса збільшується, коли банки видають позики своїм клієнтам, і зменшується, коли повертаються позики, отримані від банків. Позика, що надається клієнту, зараховується на його рахунок в банку, тобто банк створює депозит (вклад до запитання). При цьому збільшуються боргові зобов’язання банку. Власник депозиту може отримати в банку готівкові кошти в розмірі вкладу: таким чином, банк створює гроші проти вимог клієнта і відбувається збільшення грошей в обігу. При наявності попиту на банківські кредити сучасний емісійний механізм дозволяє розширяти грошову емісію, що підтверджує зростання грошової маси в промислово розвинутих країнах. Банківський кредит став однією з головних причин цього росту. Разом з тим економіка потребує необхідної, але не надлишкової кількості грошей, тому комерційні банки функціонують в рамках обмежень, передбачених державою в особі центрального банку. Ці обмеження повинні регулювати процес кредитування і відповідно процес створення грошей та здійснювати контроль за цим процесом.
Однією з основних функцій банків є забезпечення розрахунково-платіжного механізму. Більша частина розрахунків між підприємствами здійснюється безготівковим шляхом. Виступаючи в якості посередників у платежах, банки виконують для своїх клієнтів операції, пов’язані з проведенням розрахунків і платежів. Необхідність проведення у встановлений строк кожного документа, безперебійність розрахунків та їх прискорення вимагають від банків розробки методології організації розрахунків з метою їх вдосконалення і відповідного контролю.
Ефективне функціонування системи розрахунків в країнах з розвинутою банківською інфраструктурою базується на постійному удосконаленні технологій розрахункових операцій, прагненні підприємств і приватних осіб ефективніше використовувати свої кошти. Для прискорення розрахунків, зменшення витрат і підвищення надійності операцій впроваджуються електронні системи розрахунків. Емісійно-засновницька функція виконується банками шляхом випуску і розміщення цінних паперів (акцій, облігацій). Виконуючи цю функцію, банки стають каналом, що забезпечує направлення заощаджень для виробничих цілей. Ринок цінних паперів доповнює систему банківського кредиту і взаємодіє з нею. Наприклад, комерційні банки надають посередникам ринку цінних паперів (компаніям-засновникам) позики для підписки на цінні папери нових випусків, а ті продають банкам цінні папери для перепродажу в роздріб. Якщо компанія-засновник, на ім’я якої зареєстровані цінні папери, сама продає їх, то банк може забезпечувати передплатників на випущені цінні папери. Як правило, при цьому банк організує консорціум по розміщенню цінних паперів. Зобов’язання на значні суми, випущені великими компаніями, можуть бути розміщені банком шляхом продажу своїм клієнтам (в основному, інституціональним інвесторам), а не способом вільного продажу на фондовій біржі.
Маючи можливість постійно контролювати економічну ситуацію, банки надають клієнтам економічну інформацію по широкому колу проблем (злиттю та поглинанню, новим інвестиціям, реєстрації підприємств, складанню річних звітів). Розширення діяльності клієнтів на міжнародних ринках спонукала банки більше уваги приділяти послугам консультаційного характеру, включаючи складання детальних фінансово-економічних звітів про стан речей в цікавій для клієнта країні, пошук потенційних партнерів, надання інформації юридичного характеру тощо. У 80-х роках в промислово розвинутих країнах почали створюватися (окрім мережі звичайних кореспондентських відносин) філії і представництва так званого “комплексного обслуговування” за кордоном.
На сучасному етапі в сфері діяльності банків спостерігається тенденція до універсалізації, що пояснюється впливом конкуренції. Для підвищення ефективності банківської діяльності банківське законодавство промислово розвинутих країн стимулює конкуренцію, створюючи рівні умови для діяльності різних кредитних установ. В рамках даної тенденції (при паралельному збереженні і розвитку спеціалізації) змінюється концепція взаємовідносин банків з клієнтами, створюються принципово нові напрямки розвитку банківської справи. Це виражається не тільки у збільшенні кількості пропонованих клієнтам послуг, а і в якісних змінах структури операцій, зниження питомої ваги позико-збережних операцій та збільшення обсягів операцій з цінними паперами.
В останній час в банківській практиці з’явилися операції, пов’язані із страхуванням: надання клієнтам гарантії погашення заборгованості, збільшення суми вкладу при хворобі або нещасному випадку, мобілізація грошових коштів шляхом продажу населенню страхових полісів. Банки придбають вже функціонуючі страхові компанії, що виявляється вигідним як для комерційних банків, що отримують стабільно прибуткові страхові компанії, так і для страхових компаній, яким надається можливість використовувати широку мережу банківських філій та відділень на території своєї країни та за кордоном. Таким чином, в сучасних умовах триває розвиток тенденції розширення функцій комерційних банків, які для покращення банківської ліквідності, отримання доходів, утримання позицій на ринку розвивають нехарактерні раніше для банків операції та послуги.
Одне з основних завдань банків – це отримання прибутку, що є джерелом виплати дивідендів акціонерам, створення фондів банку, базою підвищення благоустрою співробітників банку. Прибуток є найважливішим показником діяльності комерційних банків. Він використовується аналітиками для визначення рейтингів банків на основі їх балансів. Банківські ресурси – сукупність грошових коштів, що знаходяться в розпорядженні банків та використовуються ними для виконання активних та інших операцій. Акумулюючи грошові накопичення, доходи та заощадження фізичних та юридичних осіб, банки перетворюють їх на позиковий капітал, тобто грошовий капітал, який надається в позику власникам на умовах повернення за плату у вигляді відсотків. Тому банківські ресурси називають банківським капіталом.
Діяльність комерційних банків полягає в залученні грошових коштів і наданні їх в позику або інвестування за більш високими відсотковими ставками. Вони виступають посередниками між тими, хто має тимчасово вільні грошові кошти, і тими, кому вони потрібні. Метою та рушійним мотивом такого посередництва є отримання банківського прибутку. Операції, шляхом яких комерційні банки формують свої ресурси, називаються пасивними. Суть пасивних операцій полягає в залученні різних видів вкладів в межах депозитних операцій, отриманні кредитів від інших банків, емісії різноманітних цінних паперів, а також проведенні інших операцій, в результаті яких збільшуються грошові кошти в пасиві балансу комерційного банку.
За своїм економічним змістом ресурси комерційних банків досить різноманітні. Власні кошти комерційних банків складаються із статутного фонду, а також створюваних в процесі банківської діяльності резервного та інших фондів. До власних коштів прирівнюється прибуток, який до його розподілу знаходиться в обігу комерційного банку та використовується в якості банківського ресурсу. Тимчасово вільні кошти бюджетів на рахунках в комерційному банку (якщо він залучається до касового виконання державного бюджету) утворюються в результаті їх поточного виконання, тобто від моменту надходження доходів на рахунок в банку до моменту їх використання.
Важливим банківським ресурсом є кошти клієнтів на рахунках в комерційному банку і кошти в розрахунках: залишки на розрахункових та поточних рахунках підприємств, організацій та установ всіх форм власності; залишки фондів економічного стимулювання та спеціального призначення клієнтів, що зберігаються в банку на окремих рахунках; кошти депоновані з метою забезпечення гарантій платежу при акредитивній формі розрахунків, розрахунках чеками та акцептованими платіжними дорученнями; кошти в розрахунках між установами одного комерційного банку; кошти бюджетних та суспільних організацій; кошти спеціальних фінансово-кредитних інститутів. До банківських ресурсів відносять грошові заощадження населення, які формуються за рахунок скорочення поточного особистого споживання і призначаються для забезпечення його потреб в майбутньому. Ресурсами комерційних банків є також кредити, надані іншими банками, включаючи іноземні, а також кошти інших банків, що заходяться на їх кореспондентських рахунках в комерційному банку. І нарешті, до ресурсів комерційних банків відносять інші грошові кошти, які утворюються в результаті проведення ними інших видів пасивних операцій.
В залежності від джерела мобілізації банківських ресурсів їх поділяють на ті, що мобілізуються самим комерційним банком, і ті, що придбані у інших комерційних банків. Ресурси комерційного банку можна класифікувати по можливості прогнозування їх величини. При цьому виділяють ресурси, які піддаються прямому та непрямому прогнозуванню. До ресурсів прямого прогнозування відносять фонди банку та нерозподілений прибуток. Непрямому прогнозуванню підлягають кошти в розрахунках, залишки тимчасово вільних коштів на поточних рахунках підприємств та організацій, деякі інші джерела банківських ресурсів. В залежності від часу використання банківські ресурси поділяють на постійні та тимчасові. Постійні – це грошові кошти, чия динаміка або оборотність може бути прогнозована комерційним банком або певна частина (стабільні залишки), яка використовується для здійснення активних операцій. Тимчасові банківські ресурси створюють грошові кошти, які утворюються періодично в результаті здійснення деяких банківських операцій і динаміку яких важко спрогнозувати.
З точки зору джерел утворення ресурси комерційних банків поділяються на власні та залучені. До складу власних ресурсів включають кошти фондів банку, створених при його заснуванні за рахунок коштів засновників (акціонерів), а в подальшому за рахунок відрахувань від прибутку і при необхідності додаткового випуску акцій. До них відносяться і нерозподілений прибуток комерційного банку. Власні ресурси – лише відправна точка для організації банківської справи і їх роль в значній мірі зводиться до гарантування прибутковості та фінансової стійкості комерційного банку. Комерційний банк має можливість залучати грошові кошти підприємств, організацій, установ та населення. Частину залучених ресурсів він мобілізує за своєю ініціативою, для чого виходить на грошовий ринок як позичальник. Для оперативного задоволення своїх потреб в додаткових ресурсах комерційний банк звертається до інших банків, Національного банку або здійснює емісію цінних паперів. Суть цієї операції полягає в мобілізації комерційними банками грошових коштів в обмін на видачу кредиторам певних цінних паперів.
Іншу частину залучених ресурсів комерційний банк мобілізує шляхом того, що клієнти самі пропонують йому свої грошові кошти з метою забезпечення їх збережності та отримання доходу. Серед залучених ресурсів використовуються як традиційні для комерційних банків України, так і нові для них види ресурсів. До перших, зокрема, належать кошти підприємств, організацій, установ та населення на рахунках у банку, кошти бюджету тощо. Поява другого виду ресурсів пов’язана із залученням банків в нові для них сфери банківської діяльності – операції з цінними паперами, факторингові, лізингові та інші операції. Це призвело до включення до складу банківських ресурсів не тільки грошових коштів в національній та іноземній валюті, а і цінних паперів, майна та пов’язаних з ними майнових прав.
На сучасному етапі більша частина операцій комерційних банків базується на залучених ресурсах, що не зменшує ролі власного капіталу.
Розвиток комерційної діяльності банків пов’язаний з розширенням сфери банківських послуг для клієнтів. На практиці роботи комерційних банків розрізняють послуги, які можна звести до трьох груп:
   1) послуги, пов’язані з розрахунково-касовими, кредитними, валютними та іншими операціями, обсяги яких підлягають обліку;
   2) консультації, участь банків в перевірці проектно-кошторисної документації та інші інженерні послуги, на аналоги яких є кошториси та калькуляції;
   3) послуги, обсяги яких точно не можуть обліковані або на аналоги яких відсутні кошториси і калькуляції.
Банківськими послугами можна вважати також дії банку, які супроводжують його основні функції і направлені на зростання доходності діяльності банку. Розрахунково-касові операції комерційного банку по перерахуванню коштів і з готівкою пов’язані з такими послугами, як відкриття клієнту поточного рахунку, відправка запитів (телеграм) на прохання клієнта, видача дублікату із особистого рахунку, довідки про відкриття рахунку в банку, наведення довідок в архівах про проведення розрахункової операції на прохання клієнта, видача чекових книжок, аваль простих та переказних векселів, зберігання в банку цінностей, попередня підготовка готівкових грошей та забезпечення їх доставки клієнту. Операції по кредитуванню, тобто видачі і погашенню кредиту, нарахуванню та сплати відсотків не можливі без таких послуг як підготовка пакету документів для видачі кредиту, оформлення пролонгації дії умов кредитного договору, участь у підготовці договору застави матеріальних цінностей або цінних паперів клієнта. Таким чином, сучасний комерційний банк – це універсальне підприємство, яке прагне розвивати якомога більше видів операцій та послуг. При різноманітті послуг, які надають банки, їх можна поділити на окремі групи: кредитні, розрахункові, касові, міжбанківські розрахункові операції, вексельні, операції з цінними паперами, операції в іноземній валюті, посередницькі, фінансові, засновницькі.
Важливе місце займають активні операції, шляхом яких банки розміщують наявні ресурси для отримання прибутку і підтримання ліквідності. За економічним змістом активні операції поділяються на обліково-позикові (кредитні), розрахункові, касові, інвестиційні, фондові і гарантійні. Кредитні операції – це операції по наданню вільних ресурсів позичальнику на умовах платності, терміновості та повернення, причому банки можуть виступати в цих операціях як в ролі кредиторів так і в ролі позичальників (отримуючи кредити в центральному банку та інших комерційних банках). Розрахункові операції – зберігання коштів клієнтів, рух, переміщення їх за допомогою обігу платіжних інструментів (за розпорядженням власників грошових коштів). Для здійснення цих операцій клієнт відкриває в банку рахунок (поточний, депозитний, позиковий, контокорентний тощо). Касові операції – операції банку по прийому і видачі грошей та цінностей клієнтам банку через операційну касу банку. Міжбанківські операції у відповідності з діючим законодавством передбачають розрахунки між банками та іншими кредитними установами. Розрахунки між банками можуть здійснюватись через розрахунково-касові центри, клірингові установи та кореспондентські рахунки банків. Вексельні операції комерційний банк здійснює як з власними векселями, так і з векселями інших підприємств: проводить облік векселів, видачу позик до запитання по спеціальному позиковому відсотку під забезпечення векселів, прийняття векселів на інкасо для отримання платежів та оплати їх в строк. Операції комерційного банку з цінними паперами різноманітні. Банк може випускати власні цінні папери (акції, облігації), фінансові інструменти (сертифікати, векселі) для збільшення статутного фонду банку, для залучення позикових коштів і здійснювати акти купівлі-продажу з цінних паперів інших підприємств та банків. Такий тип операцій називають курсовими операціями. Іншими словами банки можуть випускати, купувати, продавати, зберігати платіжні документи та цінні папери: чеки, акредитиви, акції, облігації, векселі та інші. Операції з іноземною валютою полягають в купівлі у місцевих та іноземних юридичних і фізичних осіб та продажу їм готівкової валюти, що знаходиться на рахунках і вкладах. Комісійні (посередницькі) операції досить різноманітні і відносяться до різного роду операцій з купівлі і продажу, здійсненню та прийнятті платежів. Банки виступають в ролі посередників та консультантів з різних угод: переказ грошей, оформлення цінних паперів, управління майном тощо. Фінансові операції банк здійснює при реалізації державних, комунальних, акціонерних облігаційних позик, тобто бере на себе зобов’язання виплачувати капітал держателям облігацій. Комерційні банки можуть здійснювати засновницькі операції по заснуванню нових підприємств.
Основним джерелом доходів більшості комерційних банків є відсотки, що стягуються за користування кредитами. Це пояснюється тим, що банки є фінансовими посередниками, що здійснюють перерозподіл грошових коштів між тими, у кого вони вивільнились, і тими, у кого з’явилася тимчасова потреба в цих коштах. Розмір відсоткової ставки за користування кредитом визначається в процесі переговорів між банком та позичальником при укладанні кредитного договору. Причому він неоднаковий не тільки в різних банках, а й в одному і тому самому банку для різних позичальників. При встановленні розміру відсоткової ставки враховують такі фактори: розмір базової відсоткової ставки (ставки рефінансування), встановленої банком; вартість залучення кредитних ресурсів на ринку позикових капіталів; співвідношення попиту і пропозиції на кредит; рівень ризику, притаманний даному кредиту; розмір і строк погашення позики; рівень витрат банку, пов’язаних з оформленням кредиту та здійсненням контролю за його погашенням; перспектив розвитку економіки і перш за все інфляційного процесу.
З свого боку позичальник, здійснюючи переговори про отримання кредиту, оцінює, перш за все, розмір прибутку, що може отримати від здійснення комерційної угоди, при пропонованому банком рівні відсоткової ставки за кредит. Для цього він створює техніко-економічне обгрунтування або бізнес-план на здійснення угоди. Ці документи повинні ретельно аналізуватися банком. Не менш важливими факторами для позичальника є доступність кредиту і рівень відсоткових ставок в інших банках. Значні доходи банки отримують від операцій з іноземною валютою. Доходи від цих операцій виступають у вигляді як комісійних за виконання операцій для клієнтів, так і у вигляді курсової різниці. Банки також можуть отримувати доходи від операцій з цінними паперами, але оскільки ринок цінних паперів в Україні в стані формування, то і доходи банків від цих операцій в нашій країні поки що незначні. Операції з іноземною валютою та цінними паперами проводять банки, що мають на це ліцензії, видані відповідно НБУ та Міністерством фінансів України.
Банки надають своїм клієнтами широкий спектр послуг: надання гарантій і поручительств клієнтам, розрахункове, касове обслуговування, довірчі (трастові), консультаційні, аудиторські, лізингові, факторингові послуги, операції з монетарними металами. Ці операції приносять банку доходи, як правило, у вигляді винагороди та інших видів оплати послуг. Частка цих видів у валовому доході кожного банку неоднакова і залежить від виконуваних операцій та їх обсягів. Більшість банків беруть плату зі своїх клієнтів за здійснення розрахункових операцій: переказних, акредитивних, інкасових. Ця плата повинна покривати витрати банку на здійснення розрахункових операцій, в тому числі плату банка регіональній розрахунковій палаті за здійснення електронних платежів касово-регіональному центру регіонального управління НБУ за ведення ним кореспондентського рахунку банка та інші операції. Деякі банки для залучення додаткових клієнтів можуть не стягувати з них плату за здійснення розрахункових операцій. І, навпаки, великі банки з метою позбавлення від дрібних клієнтів, які їм часто не вигідні, можуть домагатися переводу ними своїх розрахункових рахунків в інші банки шляхом підвищення плати за здійснення розрахункових операцій.
Велика кількість банків бере плату зі своїх клієнтів за здійснення касових операцій з готівковими коштами – приймання (інкасацію) готівки та її видачу. Розмір цієї плати в різних банках неоднаковий і залежить від можливостей банку та його зацікавленості у збільшенні або зменшенні кількості клієнтів. Витрати комерційних банків, як і в будь-якій іншій галузі підприємницької діяльності, можна поділити на відносно постійні та змінні. Банківська справа відрізняється високоіндивідуальним характером обслуговування. Тому витрати банків в значній мірі постійні. Банківські операції та послуги в будь-який момент повинні бути доступні для клієнтів. В зв’язку з цим банки в короткостроковому періоді не можуть призупиняти операції або різко скорочувати штати, як це робиться у виробничих галузях. Це звичайно, не означає, що керівництво банку позбавлене можливості регулювати витрати в довгостроковому плані за рахунок вдосконалення організаційної структури, автоматизації робіт, розширення або звуження кола здійснюваних операцій.
Відносно постійними є витрати банків на заробітну плату і нарахування на неї, бланки та канцелярські товари, утримання приміщень, охорони, охоронної та протипожежної сигналізації, амортизаційні відрахування та деякі інші. Щоправда, в довгостроковому періоді ці витрати змінні. До змінних витрат відносять виплати відсотків по вкладам, депозитам та міжбанківському кредиту. Вони залежать як від обсягів залучених банком кредитних ресурсів, так і від їх вартості. До цих витрат відносять також плату за послуги регіональної рахункової палати та регіонального розрахунково-касового центру за здійснення розрахункових операцій, забезпечення готівкою. Змінними можуть бути витрати банку на рекламу, відрядження, поштово-телеграфні витрати тощо.
У відповідності з діючою методикою комерційні банки визначають прибуток або збиток від своєї діяльності щоквартально, в останній операційний день кварталу. Протягом кварталу доходи та витрати враховуються наростаючим підсумком. Розподіл прибутку банку здійснюється за підсумками діяльності за рік у відповідності з рішенням загальних зборів акціонерів банку. Протягом року прибуток, як правило, розподіляється у вигляді авансу на основі встановлених зборами акціонерів пропорцій. В залежності від податкового законодавства банки сплачують податки з прибутку в державний та місцеві бюджети. Звичайно, методика стягнення податків, що застосовується, впливає як на розмір, так і на порядок розподілу прибутку.
Таким чином, комерційний банк – це перш за все кредитна установа, яка будує свою діяльність, на з наступних принципах:
   прибутковість. Прибуток банку утворюється з різниці відсотків, які стягуються з клієнтів, та виплачуваних ним по банківським операціям, а також за рахунок комісійних зборів за надані послуги. Показник прибутку офіційно вважається основним показником діяльності банку. Значення цього принципу полягає в тому, що без доходності банк не може існувати;
   стратегія банку повинна полягати в найбільш дешевому придбанні капіталу і продажу його за найбільш високою ставкою;
   комерційний банк – ризикове підприємство, але ризикувати він може лише величиною свого капіталу, тобто повинно діяти правило: все для клієнта, для його безпеки на основі партнерських відносин, за принципом взаємної зацікавленості.
 Завдання: Ознайомтесть з інформацією, запишіть у зошит основні функції банків. На Вашу думку,яке основне завдання баків?

понеділок, 4 травня 2020 р.

А 18 Економіка в галузі

 Урок № 23 ТЕМА:Міжнародний поділ праці та світова торгівля. 

Суть, види та показники світової торгівлі

У світовому господарстві все більше розвивається така специфічна форма міжнародних відносин, як світова (всесвітня) торгівля. На частку торгівлі припадає приблизно 80 % всього обсягу міжнарод­них економічних відносин.
Світова (всесвітня) торгівля — це торгівля, яка передбачає переміщення товарів та послуг за межі державних кордонів. її ще можна трактувати як відносини країн з метою вивезення (експор­ту) та ввезення (Імпорту) товарів та послуг.
У фіксований митною статистикою обсяг експорту товарів залеж­но від їх походження і призначення входять:
1.  Вивезення товарів, виготовлених (вироблених і перероблених)
У даній країні.
2.  Вивезення вітчизняних товарів, особливо сировини і напівфаб­
рикатів, для перероблення за кордоном під митним контролем з
наступним поверненням.
3.  Реекспорт — вивезення товарів, раніше завезених з-за кордо­
ну, включаючи товари, які продані на міжнародних аукціонах, то­
варних біржах тощо.
4.  Тимчасове вивезення за кордон вітчизняних товарів (на
виставки, ярмарки тощо) з наступним їх поверненням, а також ви­
везення тимчасово завезених зарубіжних товарів (на аукціони, вис­
тавки, ярмарки тощо).

Ъ. Постачання в рамках транснаціональних корпорацій (ТНК), а також вивезення продукції в порядку прямих виробничих зв'язків. У обсяг імпорту входить:
1.  Ввезення з-за кордону товарів для реалізації на ринку.
2.  Реімпорт — зворотне ввезення з-за кордону вітчизняних това­
рів, раніше вивезених туди.
3.  Імпорт товарів (сировини, напівфабрикатів, вузлів, деталей) для
перероблення у даній країні й вивезення за кордон.
4.  Тимчасово завезені (на міжнародні виставки, аукціони, ярмар­
ки) товари.
5.  Імпортне постачання продукції в рамках ТНК.
До товарів, крім матеріальної продукції, або "видимих" благ, нале-' жать призначені для продажу продукти інтелектуальної праці — патенти, ліцензії, ноу-хау, фірмові знаки та інші види експортних документів.
До міжнародної торгівлі послугами належать транспортні послу­ги, фрахт, міжнародний туризм, банківські, біржові та посередницькі послуги, страхові операції, рекламні заходи, ярмарки, обмін в галузі культури, інформації та Інші "невидимі" блага.
В ролі продавців і покупців виступають держави, державні та недержавні організації, окремі особи, приватні, акціонерні та коопе­ративні підприємства й фірми.
Будь-якій державі для успішного функціонування на всесвітньо­му ринку необхідно мати свою зовнішньоекономічну інфраструк­туру — систему, яка може забезпечити просування товарів та по­слуг від виробника до споживача в іншій країні. У цій системі основними є матеріально-технічна база (склади, які обладнані необ­хідним устаткуванням) та спеціалізовані організації для післяпро­дажного технічного обслуговування. Країна, яка не має зовнішньо­економічної інфраструктури, змушена багато витрачати для забез­печення доступу до зовнішньоекономічної інфраструктури інший держав (для оплати транспортування, страхових та банківських послуг, послуг торгових домів чи компаній тощо).
Грошові розрахунки із зовнішньоторговельних операцій та кре­дитування зовнішньої торгівлі здійснюються переважно банків­ськими установами (не обов'язково спеціалізованими).
Страхуванням вантажів займаються спеціальні заклади страхово­го бізнесу.
Стан зовнішньої торгівлі характеризується низкою показників, -серед яких основними € її обсяг, динаміка експорту та Імпорту, то­варна та географічна структура.
Обсяг світової торгівлі визначається в натуральних і вартісних показниках. Вартісні показники переважно розраховуються у національній валюті й переводяться у долари США для їх порівнян­ня. Країни з високим рівнем інфляції розраховують експорт та імпорт одразу в доларах США. Для вартісної оцінки експорту більшість країн використовує базу цін ФОБ (FOB — Free on Board ("вільний на борту судна")), за якою продавець зобов'язаний достави­ти товар у порт відвантаження і завантажити його на борт судна. Для оцінки імпорту найчастіше використовується база цін СІФ (Clf1 — Cost, Insurance and Freight ("вартість, страхування і фрахт")); при цьому продавець за свій рахунок фрахтує судно, вантажить то­вар і страхує його від ризиків.
За таких умов вартість світового експорту завжди менша від вартості світового імпорту на розмір витрат для перевезення і стра­хування вантажів.
Фізичний обсяг світової торгівлі оцінюється у вагових одини­цях (тоннах, кілограмах, фунтах) або у специфічних одиницях вимі­рювання (барелях, бушелях, мішках).
Зміна обсягів торгівлі характеризується динамікою зовнішньо­торговельного товарообороту. Зовнішньоторговельний товарооборот країни — це сума її експорту та імпорту. Різниця між сукупним імпортом і експортом протягом певного періоду (року, кварталу тощо) становить сальдо торгового балансу. Воно є активним (пози­тивним), якщо експорт за вартістю перевищує імпорт, і пасивним (від'ємним), коли ситуація протилежна. Покривають негативне саль­до торгового балансу золотом або конвертованою валютою.
Якщо вимірювання ведеться у натуральних одиницях, динаміка зовнішньоторговельного товарообороту виражається в індексах фізичного обсягу експорту та імпорту. ЦІ індекси відображають тенденції в зміні обсягів реальних мас товарів.
На вартісні показники впливають ціни. Тому вартість, наприк­лад, експорту може зменшитись, навіть якщо збільшуються фізичні обсяги проданих товарів, коли ціни на них знизились. І навпаки, збільшення вартісних показників зовнішньоторговельного товаро­обігу може відображати не фізичне збільшення торгівлі, а зростан­ня товарних цін.
Географічна структура міжнародної торгівлі — це розподіл торго­вельних потоків між окремими країнами та їх групами, виділени­ми за територіальною або організаційною ознаками. Наприклад, Азія, Африка, Європа, Америка — за територіальною ознакою; краї­ни €С, країни НАФТА, країни МЕРКОСУР тощо — за організацій­ною ознакою.
Товарна структура міжнародної торгівлі характеризує товарне наповнення експорту та імпорту (сільськогосподарські продукти, продукти видобувної промисловості, промислові товари тощо).
Ступінь активності у світовій торгівлі є однією з головних ознак участі країни у міжнародних економічних відносинах. Для її оцін­ки використовуються такі показники:
а) експортна квота;
б) імпортна квота;
в) структура експорту;
г)  структура імпорту;
д)  порівняльне відношення частки країни у світовому вироб­
ництві ВВП/ВНП та її частки у світовій торгівлі.
Експортна квота відображає відношення обсягу експортованих товарів і послуг до ВВП/ВНП. На рівні галузі — це питома вага експортованих галуззю товарів І послуг в їх загальному обсязі.
Імпортна квота — це відношення обсягу імпорту до ВВП/ВНП. Питома вага експорту та імпорту у ВВП/ВНП є кількісним індика-тором відкритості економіки у першому наближенні. Комплексні­шим показником відкритості вважають зовнішньоторговельну квоту. Вона виражається відношенням обсягу зовнішньоторговель­ного обороту до ВВП/ВНП.
Структура експорту — це відношення або питома вага експортова­них товарів за видами і ступенем їх перероблення. Цей показник характеризує спрямованість експорту (сировинна, машинно-технологічна тощо) та роль країни в міжнародній галузевій спеціа­лізації.
Структура імпорту характеризує склад І відношення обсягів сиро­вини і готової кінцевої продукції, які ввозяться в країну.
Показник порівняльного відношення частки країни в світовому виробництві ВВП/ВНП та її частка в світовій торгівлі характери­зують відповідність вироблених товарів світовому рівню якості та рівень розвитку галузі. Так, якщо частка країни у світовому вироб­ництві певного виду товару становить 5 %, а частка у світовій торгівлі цим видом товару 1 %, то це свідчить про невідповідність якості цього виду товару світовим вимогам, а отже, і про низький рівень розвитку галузі загалом.
Перегляньте презентацію

А 18 Економіка в галузі

       Урок №22  ТЕМА: Суть світового господарства. Основні етапи його розвитку.
Перегляньте презентацію

Світове господарство — це сукупність національних господарств, які беруть участь у міжнародному поділі праці і пов’язані між собою системою міжнародних економічних відносин.

В історичному аспекті світове господарство у своєму розвитку  пройшло декілька етапів, кожний з них характеризується певними якісними рисами. Відповідно до функціональної ознаки у розвитку світового господарства економічною наукою виокремлюють такі етапи:
– етап світової торгівлі, на якому існувала абсолютна перевага зовнішньої торгівлі в міжнародних економічних зв'язках, були ще відсутні стійкі зв'язки та панувала нееквівалентність обміну щ товарами та при наданні послуг;
– етап іноземних інвестицій, коли активно розвивалось іноземне інвестування, промислова кооперація, виникали такі нові форми зовнішньоекономічних зв'язків, як торгівля інформацією, об'єктами інтелектуальної власності;
– етап економічної інтеграції з притаманним йому активним розвитком виробничої підприємницької діяльності за кордоном та створенням міжнародних економічних організацій, діяльність яких спрямована на регулювання міжнародних економічних відносин.
Відповідно до організаційної ознаки:
– етап формування сучасного світового господарства, який охоплював другу половину XIX ст. та початок XX ст. з притаманним йому експортом капіталу як наслідком монополізації виробництва і обігу, наявністю світової колоніальної системи і експлуатацією її складових економічно розвиненими країнами та гострими суперечностями між державами, що породжувало нестійкість світового порядку в той час і призводило до локальних і світових війн;
– етап поділу світового господарства на дві складові - світове капіталістичне і світове соціалістичне господарство (від 20-х до 80-х pp. минулого століття), між якими відбувалися протиборство і змагання. Ліквідація в 60-х pp. XX ст. світової колоніальної системи спричинила входження до складу світового господарства великої групи країн, що розвиваються;
– етап набуття світовим господарством рис єдиного цілісного утворення (80-90-ті pp. XX ст. і донині), функціонування і розвиток якого грунтується на ринкових відносинах та його глобалізації, що проявляється у посиленні взаємозалежності національних господарств та інтенсифікації господарських зв'язків, у формуванні міжнародного виробництва, активізації діяльності, посиленні позицій транснаціональних корпорацій, у підвищенні ролі міжнародних економічних організацій у регулюванні міжнародного співробітництва.
Перший етап - міжнародні відносини як зародок май-бутніх міждержавних відносин у первісних суспільствах. Сюди включається період палеоліту, неоліту. Цей етап характеризується переходом від кочової системи життя до стійкої осілості з відтворюючою системою господарства, якій притаманні елементи «міжплемінної інтеграції». Для цього етапу домінуючим видом виробництва було аграрне.
Другий етап - зовнішньоекономічні відносини у стародавньому світі. Для нього характерним є:
? поява ранньокласових утворень;
? зовнішня торгівля - основна, часто єдина, форма економічних відносин між країнами стародавнього світу;
? насильницьке вирішення зовнішньоекономічних проблем;
? колонізація земель і розвиток ремісництва (І тис. до н.е.) Це зокрема, період фінікійської та грецької колонізації, римської імперії її розквіту і занепаду.
Притаманним для цього етапу було поєднання аграрного і ремісницького виробництва з розвитком торгівлі та грошової форми обігу.
Третій етап - зовнішньоекономічні відносини за часів феодалізму.
Четвертий етап - міжнародні економічні відносини епохи відкриттів XI-XVII століття.
П'ятий етап - міжнародні економічні відносини періоду промислової революції (XVIII-XIX століття).
Шостий етап - міжнародні економічні відносини епохи комп'ютерів, Інтернету (друга половина XX століття початок XXI століття).
  

Інтернаціоналізація господарського життя в сучасних умовах


Інтернаціоналізація світового господарства означає не тільки певне переплетення виробництва різних країн. Вона виявляється в здійсненні узгодженої політики, у спільному прогнозуванні та плануванні. Світове господарство рухається до певної цілісності, а це у свою чергу, вимагає чіткої організації дій як у виробничій, так і в невиробничій сферах.
Інтернаціоналізація світового господарства на високому рівні свого розвитку веде до інтегративних економічних об'єднань. Вони виникають у другій половині ХХст. як регіональні об'єднання країн, що забезпечують глибокі економічні зв'язки їх національних економік. У межах цих об'єднань створюються єдині, часто пільгові, умови для пересування товарів, капіталу, робочої сили. Як правило, такі об'єднання закріплюються відповідними нормативними актами і в межах об'єднання формуються спільні органи управління й інші установи. Найбільш загальним елементом таких об'єднань є створення зони вільної торгівлі. Прикладом регіональних об'єднань такого типу стала Європейська асоціація вільної торгівлі, створена за ініціативою Великої Британії в 1960 р. Вона включила кілька десятків країн Британської Співдружності. Аналогічне інтеграційне об'єднання у формі зони вільної торгівлі було створено в 1988 р. найбільшими країнами північноамериканського континенту - СІНА і Канадою.
З розвитком інтеграційних процесів стали виникати інтеграційні економічні об'єднання більш високого типу. На відміну від зон вільної торгівлі та митних союзів, вони характеризуються вільним рухом не тільки товарів, а й капіталу і робочої сили. Такі інтеграційні об'єднання доповнюються валютними союзами, які характеризуються тісною співпрацею і навіть введенням єдиної валюти. Важливу роль починають відігравати спільні наднаціональні органи управління.
Найбільш потужним регіональним інтеграційним об'єднанням став Європейський Союз. Він почав формуватись після Другої світової війни за ініціативи Німеччини, Франції, Італії та країн Бенілюкса. Це об'єднання пройшло довгий шлях, від найпростіших форм інтеграції у вигляді зони вільної торгівлі аж до економічного союзу, що має власні наднаціональні політичні органи. Сьогодні Європейський Союз об'єднує 27 країн Європи. Це надпотужне економічне угруповання, яке має надзвичайно вагомий потенціал. У цьому об'єднанні з 2002 р. діє спільна валюта, яку ввели вже 16 країн. Розроблена й ратифікована наприкінці 2009 р. нова угода про політичну структуру ЄС, обрано президента й розроблені нові способи прийняття спільних рішень. У перспективі буде уніфіковано податкове законодавство, організація та функціонування транспорту і зв'язку тощо.
Європейський Союз з його потужним і реальним переходом до все більш тісної інтеграції країн привів до великих масштабних позитивних змін у національній економіці кожної країни - члена ЄС Суттєво зменшились витрати на виробництво продукції. Зросла й без того висока якість товарів, що виробляються в межах ЄС. Цьому потужно сприяє стандартизація та сертифікація продукції. Значно підвищилася продуктивність праці. Тільки завдяки введенню єдиної валюти, країни, які увійшли в зону ЄВРО, за розрахунками експертів, змогли збільшити свій ВВП у розмірі від 1 до 1,5 %. Європейський Союз за цілою низкою макроекономічних показників (населення, показників ВВП, частки у світовому товарообігу тощо) досяг рівня СІНА, а за деякими з цих показників і перевищив показники СІНА.
Потужним міждержавним економічним інтеграційним об'єднанням стала і зона вільної торгівлі, утворена СІНА і Канадою, яка після приєднання до них у 1994 р. Мексики отримала скорочену назву НАФТА. Щоправда, порівняно з ЄС це інтеграційне об'єднання не є таким самим по глибині інтеграції, як Європейський Союз.
Поряд з інтеграцією високорозвинених країн має місце і процес регіональної інтеграції слаборозвинених країн. На відміну від перших, така інтеграція спрямована скоріше не на досягнення потужного розвитку продуктивних сил, а на об'єднання зусиль, щоб створити реальні умови для подолання економічної відсталості, спільного вирішення найбільш гострих соціальних проблем і протистояння диктату високо-розвинених країн. Прикладами таких об'єднань можуть бути на Американському континенті Латиноамериканська асоціація інтеграції, що виникла на основі створеної в 1960 р. Латиноамериканської асоціації вільної торгівлі (ЛАВТ), Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР) - на Африканському континенті. Подібні об'єднання виникають і в Азії. До найбільш відомих належать Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН).

 Міжнародний капітал та кредит

Капітал є одним з факторів виробництва - ресурсом, який необхідно витратити, щоб виробити товар, і являє собою весь накопичений запас коштів у продуктивній, грошовій і товарній формах, необхідних для створення матеріальних благ. Міжнародний рух капіталу - це не фізичне переміщення засобів виробництва, а фінансова операція: надання позики, купівля-продаж цінних паперів, інвестування
За джерелами походження капітал, що знаходиться в русі на світовому ринку, поділяється на офіційний і приватний.
Офіційний (державний) капітал - кошти з державного бюджету, що переміщуються за кордон або що приймаються з-за кордону за рішенням урядів, а також за рішенням міжурядових організацій. До цієї категорії руху капіталу відносяться асі державні позики. дари, допомога, які надаються однією країною іншій на основі міжурядових угод. Офіційним також вважається і капітал, яким розпоряджаються міжнародні міжурядові організації від імені своїх членів (кредити МВФ. Світового банку тощо). Джерелом офіційного капіталу є кошти державного бюджету, тобто в результаті гроші платників податків.
Приватний (недержавний) капітал - кошти приватних (недержавних) фірм, банків та інших недержавних організацій, що переміщують за кордон або приймаються з-за закордону за рішенням їх керівних органів і об'єднань. До цієї категорії руху капіталу відносяться інвестиції капіталу закордон приватними фірмами, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування. Джерелом походження цього капіталу є кошти приватних фірм, власні або позикові, не пов'язані з державним бюджетом. Але, незважаючи на відносну автономність фірм у прийнятті рішень про міжнародне переміщення капіталу, що належить їм, уряд звичайно залишає за собою право його регулювати і контролювати.
Найбільше практичне значення для аналізу міжнародного руху капіталу має такий його функціональний розподіл.
За метою вкладення капітал ділиться на:
прямі інвестиції - вкладення капіталу з метою придбання довгострокового економічного інтересу в країні вкладення капіталу, що забезпечує контроль інвестора - над об'єктом розміщення капіталу; 
- портфельні інвестиції - вкладення капіталу в іноземні цінні папери, що не дають інвестору права реального контролю над об'єктом інвестування.
Прямі іноземні інвестиції - це вид міжнародної інвестиційної діяльності з метою придбання резидентом однієї країни (прямим інвестором) стійкого і довгострокового впливу на діяльність підприємства, що є резидентом іншої країни (підприємство прямого інвестування).
До прямих іноземних інвестицій належать: вклади компаніями власного капіталу за кордоном у створення філій або у придбання частки акцій дочірніх і асоційованих компаній; внутрішньокорпораційні перекази капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором, з одного боку, і філіями, дочірніми та асоційованими компаніями з другого.
Портфельні міжнародні інвестиції - це капіталовкладення в іноземні пайові та боргові цінні папери з метою отримання доходу, але без права реального контролю над об'єктом інвестування.
Міжнародний кредит – це форма руху позикового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин, де кредиторами і позичальниками виступають суб’єкти різних країн. Суб’єктами цих відносин виступають приватні фірми, комерційні банки, кредитні організації, нефінансові заклади, держави та державні органи, а також регіональні міжнародні банки розвитку, міжнародні фінансові інститути.
Кредитні відносини складаються на принципах: 
- повернення;
- терміновості;
- платності;
- гарантованості.
Основною сутнісною ознакою міжнародного кредиту є те, що він являє собою форму руху позичкового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин. Рух цієї форми капіталу повўязаний з наданням субўєктам світового ринку валютних та кредитних ресурсів на умовах повернення, визначення строків, на які кредити надані, та виплати відповідної винагороди за позичку у формі відсотка.
На основі міжнародного кредиту сформувалися місткі міжнародні ринки позичкових ресурсів. Крім великих національних, міжнародних за своїм характером (наприклад, нью-йоркський, лондонський та ін.), виникли й досягли на сучасному етапі колосальних розмірів світовий ринок капіталів, ринок євровалют та єврокапіталів.
Операції на світовому ринку капіталів за своїм характером поділяють на комерційні – ті, що повўязані із зовнішньою торгівлею, та фінансові (вивіз капіталу, погашення заборгованості та ін.)
Функції міжнародного кредиту:
- забезпечення перерозподілу між країнами фінансових і матеріальних ресурсів, що сприяє їх ефективному використанню;
- збільшення нагромадження в межах всього світового господарства за рахунок використання тимчасово вільних грошових коштів одних країн для фінансування капіталовкладень в інших країнах;
- прискорення реалізації товарів у світовому масштабі.
У розвитку світового господарства міжнародний кредит відіграє важливу роль, сприяючи розвитку продуктивних сил та розширенню масштабів торгівлі. Водночас він може призводити і до негативних наслідків, викликаючи диспропорції в економіці країн-кредиторів. Надмірне залучення міжнародних кредитів та їх неефективне використання підриває платоспроможність позичальників внаслідок сплати величезних відсотків за кредит. Зовнішня заборгованість для багатьох країн стала причиною призупинення їх економічного зростання.
Світова (всесвітня) торгівля — це торгівля, яка передбачає переміщення товарів та послуг за межі державних кордонів. Її ще можна трактувати як відносини країн з метою вивезення (експорту) та ввезення (імпорту) товарів та послуг.
Завдання: Дайте визначення поняттю " світове господарство", запанотуйте у зошит.
Що таке міжнародний поділ праці.