П15 Економіка в галузі

                     Урок 43.              Тематичне оцінювання.

 Виконай завдання:

П 15 Економіка в галузі

         Урок № 42    Тема: Міжнародні валютні відносини. 

Перегляньте, будь- ласка презентацію.

Міжнародні валютні відносини - це форма економічних відносин між країнами, міжнародними фінансово-кредитними організаціями та юридичними особами з приводу функціонування грошей, валюти; це інтернаціональна система грошових відносин.

В широкому розумінні поняття "валюта" означає грошову одиницю, що використовується у функціях світових грошей, тобто як міжнародна розрахункова одиниця, засіб обігу і платежу.

Залежно від емітента розрізняють три різновиди валюти:

• 1) національна валюта - використання національної грошової одиниці як міжнародного засобу обігу і платежу;
• 2) іноземна валюта - іноземні грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет, що перебувають у міждержавному обігу. Крім того, поняття "іноземна валюта" в широкому значенні охоплює іноземні цінні папери - платіжні документи (чеки, векселі, акредитиви, сертифікати тощо), фондові ресурси (акції, облігації) та інші валютні цінності. Якщо іноземна валюта використовується як засіб офіційних (державних) нагромаджень, вона отримує статус резервної валюти;
• 3) колективні валюти - спеціальні міжнародні грошові одиниці, що виконують певну сукупність функцій світових грошей і функціонують як на інтернаціональних (світових), так і на регіональних засадах. Це СДР, євро та інші грошові одиниці [1].

Валютний курс - це співвідношення між валютами окремих країн; це "ціна" валюти певної країни, виражена в валютах інших країн. У сучасній валютній системі використовують два режими валютного курсу: фіксовані та гнучкі (плаваючі).

Валютний паритет - це співвідношення валют відповідно до їх золотого вмісту. Паритет є основою курсу валют, але курс валюти практично ніколи не співпадає з паритетом.

 Важливою ланкою світового господарства є міжнародні валютні відносини, пов'язані з обслуговуванням усього напрямку економічних зв'язків, що розвиваються між окремими країнами, приватними особами та юридичними суб'єктами ринку. Міжнародні валютні відносини виникли з початком функціонування грошей у міжнародному платіжному обороті. Упродовж історії мінялись форми світових грошей і умови міжнародних розрахунків. Одночасно зростало значення системи світового грошового обігу і міра її відносної самостійності.

Інтенсифікація міжнародних обмінів, руху товарів, послуг, капіталів і робочої сили супроводжувалася зростанням обсягів грошових мас, що переміщалися з країни в країну. Потреба впорядкувати ці рухи привела до формування міжнародних (регіональних) валютних систем і світової валютної системи.

У повсякденному житті ми часто зустрічаємося з поняттям „валюта", але при цьому не всі розуміють, що за цим поняттям стоїть. Валюта - це національні паперові гроші, які мають кредитну природу. Але це не вид грошей, а особливий спосіб їх функціонування, коли національні гроші опосередковують міжнародні торгові, кредитні й фінансові відносини. Сьогодні під валютою розуміють або грошову одиницю даної країни - це національна валюта, або грошові знаки іноземних держав та інші платіжні засоби, які використовуються у міжнародних розрахунках, -це іноземна валюта.

Як успіх і значення товару на товарному ринку в значною мірою залежить від його якості, так і значення тієї чи іншої валюти на світовому ринку (у міжнародних розрахунках) визначається її якістю.

Якість валюти визначає, чи є ця валюта валютою, інакше кажучи, чи може національна валюта виступати як іноземна, використовуватись у міжнародних розрахунках.

У цьому плані валюти поділяються на:- вільноконвертовану валюту - національну валюту, яка вільно й необмежено обмінюється на інші іноземні валюти, є об'єктом купівлі-продажу на світових валютних ринках;

- частково конвертовану валюту - національну валюту, яка обмінюється   не   на   всі,   а   на   деякі   іноземні   валюти   і використовується як платіжний засіб не по всіх операціях і не для всіх власників;

- неконвертовану (замкнуту) валюту - національну валюту, яка функціонує тільки в межах однієї країни і не обмінюється на іноземні валюти.

Але якість валюти визначається не тільки її конвертованістю. Важливим є те, якою мірою вона може виконувати функцію засобу міжнародних розрахунків, яка її роль у світовій валютній системі.

Функцію резервної валюти - валюти, яка використовується для обслуговування міжнародних розрахунків по зовнішньоторгівельних операціях, іноземних капіталовкладеннях і при визначенні світових цін - виконують сьогодні долар США, євро, ієна Японії, швейцарський франк, англійський фунт стерлінгів. Основну роль відіграють долари США та євро, у яких здійснюється основна маса міжнародних розрахунків, фіксуються ціни на світовому ринку на багато товарів, на них припадає переважна частка валютних ресурсів.

Валютні відносини, як уже зазначалося, пов'язані з обслуговуванням усього комплексу міжнародних економічних зв'язків. Це відносини, які складаються між учасниками міжнародного обміну при функціонуванні грошей у міжнародному обороті (обігу). Але валютні відносини не є пасивним елементом світової економіки, вони не просто опосередковують платіжними засобами міжнародний рух товарів, послуг, капіталів. Вони самі мають активний зворотний вплив на якісні перетворення у світовій економіці, зокрема на забезпечення збалансованості й економічної рівноваги світогосподарських зв'язків. На основі всебічного розвитку валютних відносин замкнуті економічні системи трансформуються у відкриті.

Валютні відносини не існують самі по собі, вони втілюються в історично конкретні валютні системи. Валютні системи розглядаються як форма правової та інституціональної організації валютних відносин. Розрізняються національна та світова валютні системи. Світова розвивається на регіональному та глобальному світовому рівнях. Регіональні валютні системи не є автономними. Вони активно взаємодіють між собою, утворюючи на цій основі єдину цілісну структуру міжнародних валютних відносин, світову валютну систему.

Національна валютна система становить частину грошової системи країни, в рамках якої формуються і використовуються валютні ресурси, здійснюється міжнародний платіжний оборот.

До її складу входять такі елементи:

-  національна грошова (валютна) одиниця;

-  режим валютного курсу;

- умови оберненості валюти;

- система валютного ринку і ринку золота;

- порядок міжнародних розрахунків країни;

- склад і система управління золотовалютними резервами країни;

- статус національних установ, що регулюють валютні відносини країни.

Національні валютні системи формуються на основі національного законодавства з урахуванням норм міжнародного права. їх особливості визначаються умовами і рівнем розвитку економіки країни, її зовнішньоекономічними зв'язками, завданнями соціального розвитку.

На базі національних валютних систем функціонує світова валютна система — форма організації міжнародних валютних відносин, що склалась на основі розвитку світового ринку і закріплена відповідними міждержавними угодами, виконання яких забезпечується утвореними на колективній основі міжнародними валютно-фінансовими закладами. її складовими елементами є:

1) світовий грошовий товар як міжнародний платіжний засіб;

2)  механізм встановлення і підтримки валютних курсів;

3) порядок балансування міжнародних платежів;

4) умови оберненості (конвертованості) валют;

5) режим міжнародних валютних ринків і ринків золота;

6) статус   міжнародних   інститутів,   що   регулюють   валютні відносини у світі.

Світова валютна система пройшла в своєму розвитку декілька етапів. Критеріальною ознакою кожного з цих етапів був той факт, що виступало світовим грошовим товаром, тобто світовою валютою, засобом міжнародних розрахунків, носієм міжнародних валютно-грошових відносин.

Першим   світовим   грошовим   товаром   виступило   золото. Період, коли засобом міжнародних розрахунків було винятково золото, називався золотим стандартом. Історично золотий стандарт сформувався у 20-х роках XIX сторіччя, а юридично був оформлений на Міжнародній конференції 1867 р. у Парижі. Значно зруйнований під час першої світової війни, але частково проіснував до другої світової війни.

Друга світова валютна система оформлена міжнародною угодою на Генуезькій конференції 1922 р. За нею як засіб міжнародних розрахунків використовувалось золото, а також валюти (девізи) 30 країн. Звідси дана валютна система отримала назву золото-девізного стандарту.

Третя валютна система, - Бреттон-Вудська, отримала свою назву від містечка в США (штат Нью-Гемпшір), де у 1944 році підписано валютну угоду. Як засіб міжнародних розрахунків, використовувалися золото, долар США та англійський фунт стерлінгів, які отримали особливий статус резервних валют. Оскільки фунт виконував цю функцію тільки частково і незначною мірою, а основна частина розрахунків проводилась у доларах, то валютна система була названа „золотодоларовим стандартом".

Четверта, діюча і по сьогодні, валютна система оформлена Ямайськими угодами (1976-1978 рр.). Золото перестало бути світовим грошовим товаром, ним почали виступати валюти провідних країн і спеціальні валюти. Ця система отримала назву багатовалютного стандарту. Колективною валюти, яка застосовується у міжнародних розрахунках, виступають СПЗ (спеціальні права запозичення).

Спеціальні права запозичення (СПЗ або SDК) - міжнародні платіжні засоби, які випускає Міжнародний валютний фонд і які використовуються для безготівкових міжнародних розрахунків шляхом запису на спеціальних рахунках як розрахункова кодова одиниця МВФ. СПЗ виконують ряд функцій світового грошового товару при регулюванні платіжних балансів, поновленні операційних валютних резервів, порівнянні вартості національних валют, вони надаються зацікавленим країнам, міжнародним і регіональним валютним фондам, банкам.

Початково (до 1974 р.) курс СПЗ визначався за офіційним золотим вмістом, прирівняним до долара США, а потім за валютним „кошиком" спочатку 16, а тепер 4 основних валют. До кошика СПЗ входять долар США - 39%, євро - 33%, японська ієна - 17% та англійський фунт - 11%. Питома вага кожної з цих національних валют у кошику визначається з урахуванням частки кожної країни у міжнародній торгівлі, а для долара враховується також його роль у міжнародних розрахунках.

Сукупність усіх платіжних інструментів, які можуть бути використані у міжнародних розрахунках, називається міжнародною ліквідністю. По суті, це рухомість валютних ресурсів, яка забезпечує можливість безперебійної оплати в строк зобов'язань у міжнародній сфері і характеризується співвідношенням між валютними резервами і сумою зовнішньої заборгованості. Валютні резерви - сукупність валютних ресурсів, що перебувають у розпорядженні держав, банків, транснаціональних корпорацій і використовуються для міжнародних платежів. Найважливішу частину валютних резервів становлять запаси ВКВ і золота, а також міжнародних колективних валют типу СПЗ і резервні позиції країн у МВФ.

Одним з найважливіших елементів кожної валютної системи є валютний курс, який показує ціну валюти однієї країни, виражену в валюті іншої. Валютні курси поділяються на два види: фіксовані (тверді) і плаваючі (гнучкі).

В основі фіксованого курсу знаходиться монетний паритет, тобто ваговий вміст золота у національних грошових одиницях. Фіксований валютний курс коливається навколо монетного паритету залежно від попиту й пропозиції. Однак ці обмеження не мають перевищувати якийсь відсоток паритету, бо інакше держава повинна примусово понизити чи підвищити золотий вміст своєї валюти. Фіксовані валютні курси були характерними для золотого, золотодевізного і золотодоларового стандартів. Сьогодні, коли золото „вийшло" із змісту грошей, вони можуть тільки годі існувати, коли держава в особі Центрального банку встановлює в адміністративному порядку примусово фіксований валютний курс.

Плаваючі валютні курси не пов'язані з монетними паритетами. Вони визначаються шляхом співставлення паритетів купівельної спроможності валют, інакше кажучи, оцінки у національних грошах вартості однойменного „кошика" товарів. Такі курси зумовлюють обмін однієї валюти на іншу в залежності від попиту й пропозиції, і характерні для сучасного багатовалютного стандарту, коли перестало існувати саме понятгя „золотий вміст" валюти.

Формою існування валютного курсу є валютний режим. У сучасних умовах, коли валютні курси є „плаваючими" (в усякому разі,  в  абсолютній  більшості  країн)  існують  різні  види таких плаваючих курсів, а отже, різні валютні режими - спосоои встановлення і підтримання валютних курсів. Вони можуть „плавати" вільно винятково під впливом попиту і пропозиції на валютному ринку - це режим незалежного плавання. До таких валют відносяться найбільш „сильні", наприклад, долар, євро, ієна. Валютні курси можуть плавати спільно - режим спільного „плавання". Країни, які використовують спільні валютні курси у розрахунках один з одним, фіксують коливання курсів, а з іншими країнами використовують режим незалежного вільного плавання. Валюти можуть „плавати" також пов'язано з іншими валютами. Країни, що використовують режим пов'язаного плавання, прив'язують свою валюту до однієї з провідних країн (наприклад, долара США) або до колективної валюти (СПЗ). Валюти цих країн плавають разом з валютою, до якої вони прив'язані.

До ознак певних валютних режимів належить поняття валютної зони — об'єднання численних і різних за рівнем економічного розвитку держав у більш чи менш єдине валютне угрупування, зумовлене тісними економічними, а інколи й політичними зв'язками у вигляді єдиного валютно-фінансового режиму та однакової, в основному, системи валютних обмежень.

Особливостями валютних зон є:

1)  підтримання усіма учасниками валютної зони твердих курсів своїх валют відносно основної валюти;

2)  зміна курсів своїх національних валют відносно інших валют здійснюється тільки зі згоди держави основної валюти;

3)  зберігання в банках країни основної валюти більшої частини національних валютних резервів;

4) вільний обмін між собою валют країн-учасниць зони;

5) вільний рух коштів у межах зони і наявність обмежень відносно третіх країн тощо.

Найбільшими валютними зонами у світі є стерлінгова зона, доларова зона і зона євро.

Купівля-продаж іноземних валют і платіжних документів в іноземних валютах здійснюється на валютних ринках. Історично першим таким ринком був ринок золота, як грошового товару, де воно продавалось на основі офіційної, закріпленої міжнародними угодами, ціни. При цьому дану ціну повинні були підтримувати

центральні банки шляхом інтервенцій - продажів із державного золотого запасу, якщо попит на нього перевищував пропозицію.
Офіційна ціна золота за одну трійську унцію (31,1035 г) складала 20,67 дол. (1837-1934 рр.), 35 дол. (1934-1968 рр.), 38 дол. (1968-1970 рр.). Остання офіційна ціна золота складала 42,22 дол. Цей ринок проіснував до серпня 1971 року, коли офіційна ціна була скасована. Сьогодні ринок золота функціонує за принципами звичайного товарного ринку, і ціна на нього формується під впливом попиту й пропозиції.

Сучасний валютний ринок - це складний економічний механізм, функціонування якого покликане забезпечити купівлю та продаж окремих валют, формування їх валютних курсів. Існує три групи суб'єктів валютного ринку:

1)  фірми, організації, приватні особи, зайняті у різноманітних сферах зовнішньоекономічної діяльності;

2)  комерційні  банківські  установи,  які  забезпечують  валютне обслуговування зовнішніх зв'язків; особливо велику роль тут відіграють брокерські контори, на які у деяких країнах припадає понад половину операцій на валютному ринку;

3)  державні  установи,   основне  місце   серед  яких  займають центральні банки та казначейства окремих країн.

Водночас необхідно пам'ятати, що головними суб'єктами валютного ринку виступають світові транснаціональні банки і валютні курси, які формуються, як правило, у процесі здійснення міжбанківських операцій і на валютних біржах.

Статистика, яка б визначала щорічні обсяги операцій на валютному ринку, відсутня. За існуючими оцінками, нинішній сукупний обіг валютних ринків досягає 700трлн. доларів у рік. Така астрономічна цифра пояснюється багатократністю валютних переведень, що здійснюються не лише на готівковій, але й безготівковій основі. Нині найбільш крупними є валютні ринки у Нью-Йорку, Лондоні, Франкфурті, Цюриху, Парижі, Торонто, Токіо, Гонконгу, Сінгапурі та ін. Усі вони пов'язані новітнім телекомунікаційним зв'язком, що створює глобальну структуру світового валютного ринку.

У практиці операцій на валютних ринках розрізняють касові операції - платежі по них здійснюються не більш, ніж за 48 годин, і строкові, розрахунки по яких здійснюватимуться у майбутньому. Визначається валютний курс для касових операцій (курс спот) і відповідний курс для строкових - ф'ючерсних чи опціонних операцій (курс форвард).
До факторів, що безпосередньо впливають на співвідношення попиту та пропозиції на окремі валюти на валютних ринках, належать: стан платіжного балансу країни по поточних операціях, а також по руху довгострокових капіталів; рівень процентних ставок, що встановлюється в економіці тієї чи іншої країни; фактбри спекулятивного ринку та інфляційні очікування; умови політичної та соціальної стабільності та інші обставини.

Функціонування та розвиток валютних ринків світу значно залежать від стабілізації валютного механізму, що діє у світовій валютній системі, від національних та наднаціональних заходів, які здійснюються у валютній сфері. Сукупність таких заходів складає поняття валютної політики. На наднаціональному рівні валютна політика здійснюється міжнародними валютно-кредитними організаціями з метою регулювання міжнародних валютних відносин. На національному рівні валютна політика є сукупністю заходів, які проводяться державами та їхніми Центральними банками у сфері валютних відносин з метою впливу на платіжний баланс, валютний курс й на конкурентоспроможність національного виробництва. Валютна політика поділяється на поточну й довготривалу структурну. Поточна валютна політика - це щоденне оперативне регулювання діяльності валютного ринку, має дві основні форми: дисконтну та девізну. Дисконтна політика є політикою, спрямованою на регулювання валютного курсу, руху капіталів і платіжного балансу шляхом зміни процентних ставок за кредити. Девізна політика - це регулювання валютного курсу шляхом купівлі та продажу іноземної валюти (девіз).

Під довгостроковою структурною валютною політикою розуміють здійснення довгострокових структурних змін у міжнародному валютному механізмі шляхом міждержавних переговорів та угод, як правило, в рамках МВФ або на регіональному рівні.

До заходів валютної політики відносяться:

-  девальвація;

- ревальвація;

- валютна інтервенція;

-  валютний демпінг;

- валютна блокада;

- валютні обмеження та інше.

Девальвація - це офіційне зниження курсу національної валюти відносно іноземних валют.

Вона, як правило, використовується з метою заохочення експорту та скорочення імпорту для поліпшення платіжного балансу шляхом приведення офіційного курсу у відповідність з ринковим курсом провідних валют. Такий захід буває ефективним тільки на дуже короткий термін, та, якщо не вжити інших необхідних заходів, може вилитись у поглиблення інфляції й пониження життєвого рівня народу. Буває, що девальвація є тільки офіційним визнанням зниження курсу національної валюти після того, як таке зниження відбулося стихійно.

Ревальвація (ревалоризація) — це підвищення офіційного курсу національної валюти відносно інших валют. Країна, що ревальвує національну валюту, отримує змогу придбати іноземну валюту. Цей захід використовується, як правило, для боротьби з інфляцією і для стримування зростання активного сальдо платіжного балансу. Від ревальвації значний виграш мають експортери капіталу та імпортери товарів.

Валютна інтервенція - це втручання держави (через Центральний банк) в операції на валютному ринку з метою впливу на курс національної валюти шляхом продажу чи купівлі іноземної валюти. Валютна інтервенція є досить великою за масштабами операцією, яка проводиться у визначений і досить короткий проміжок часу.

Валютний демпінг - це різновид демпінгу, при якому експорт товарів відбувається за цінами, нижчими від світових, шляхом застосування спеціального зниження валютних курсів, які відображають зовнішнє знецінення валюти у розмірах, що перевищують знецінення грошей на внутрішньому ринку експортуючої країни.

Валютна блокада - це сукупність примусових валютних заходів, які використовуються одними державами відносно інших з метою добитися від останніх виконання певних вимог. Валютна блокада є різновидом економічної блокади. До валютної блокади належать такі заходи, як блокування рахунку, кредитна блокада та валютні обмеження.

Валютні обмеження  -  це  система  нормативних  заходів, встановлених законодавчо або адміністративно і спрямованих на обмеження валютних операцій. Валютні обмеження передбачають: -  регулювання переказів і платежів за кордон, вивозу капіталу;-  репатріацію прибутків, золота, грошових знаків, цінних паперів;

- заборону вільного продажу і купівлі іноземної валюти;

- обов'язкову передачу державі іноземної валюти в обмін на національну за офіційним курсом.

Для сучасних міжнародних валютних відносин характерним є поєднання нестабільності, невизначеності певних процесів і водночас поглиблення координації політики держав у цій сфері.

Координація дій у валютно-фінансовій сфері здійснюється як на рівні урядів країн, так і в рамках міждержавних валютно-фінансових організацій. Найбільш значну роль у сфері валютного регулювання відіграють щорічні економічні наради „сімки" провідних країн Заходу, Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк, Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), Банк міжнародних розрахунків у Базелі (БМР) та інші.

Завдання міжнародних фінансово-кредитних закладів полягає у сприянні міжнародній кооперації, забезпеченні консолідації та співробітництва у розв'язанні міжнародних фінансових проблем. Сюди входить підтримка правил обміну валютами та нагляд за валютними курсами, створення наднаціональної системи платежів по валютних операціях, боротьба з національними валютними обмеженнями, надання кредитної допомоги країнам.

Найважливішою організаційною ланкою світової валютної системи є створений у 1944 році на основі Бреттон-Вудських угод Міжнародний валютний фонд (МВФ). Ця наднаціональна валютно-кредитна організація призначена для впорядкування валютних відносин її членів, подолання національних валютних обмежень, створення міжнародної системи платежів по поточних операціях. МВФ здійснює контроль за виконанням країнами-учасницями його статуту, надає фінансову допомогу окремим країнам для покриття дефіциту платіжного балансу. МВФ є спеціалізованим представництвом ООН, він звітує перед Радою з економічного і соціального розвитку ООН, але не залежить від неї в питаннях членства, фінансів та штатів.

Ресурси фонду формуються за рахунок статутного капіталу і накопичень. Статутний капітал створюється з обов'язкових внесків країн-членів. Для кожної держави встановлена вступна квота відповідно до її частки в світовій торгівлі. Розмір квоти визначає число голосів, на які має право країна при розгляді валютно-кредитних питань, а також обсяг кредитів, які вона може отримати у ньому.

Згідно зі Статутом МВФ, 25% загального внеску країна надає у золоті, а інші 75% - в іноземній валюті (у Ямайській валютній системі місце золота зайняла ВКВ та СПЗ).

Кожна країна-член МВФ має право на отримання кредиту, але в міру того, як зростають розміри кредиту в порівнянні з внеском країни у статутний фонд МВФ, усе жорсткішими стають вимоги фонду до країни-позичальника. МВФ вимагає прийняття такою країною спеціальної стабілізаційної програми - комплексу заходів, які повинні, на думку МВФ, поліпшити стан платіжного балансу країни. Окремими вимогами можуть виступити заморожування заробітної плати; відміна субсидій з боку уряду (особливо фінансування соціальних програм); підвищення податкових ставок, скорочення обсягу державних кредитів, допущення в країну іноземного приватного капіталу.

Крім статутного капіталу і загальних кредитних ресурсів, МВФ має ще ряд спеціальних фондів, ресурси з яких практично спрямовуються тільки на кредитування країн, що розвиваються.

У рамках Бреттон-Вудських угод поряд з МВФ утворено і Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР). Ці одночасно створені організації мають багато в чому схожі структури, статут, механізм формування статутного капіталу. Як і у МВФ, вищим керівним органом МБРР є Рада управляючих, до якої кожна країна делегує свого представника. Кількість голосів визначається квотою країни в МВФ. Оперативну роботу обох організацій проводять спільно.

Але МБРР має і свою специфіку. Перш за все, тільки члени МВФ мають право вступати до МБРР, згідно зі статутом країни зобов'язані надавати МБРР тільки 10% своєї квоти. Інші 90% МБРР може запросити тільки у випадку відсутності у нього ресурсів

у даній валюті для термінового погашення зобов'язань. Основне завдання МБРР - допомога у розвитку. Він надає кредити тільки урядам і центральним банкам під гарантії ЦБ або уряду. При цьому експертна комісія банку спочатку оцінює проект як ефективний. Використання залучених ресурсів повинно бути цілеспрямованим і поетапним. Основна маса кредитів МБРР надається на розвиток виробничої інфраструктури та сільського господарства.

  Завдання: 1. Ознайомтесь з матеріалом, зробіть опорний конспект, обсягом до 3 аркушів. 

П15 Економіка в галузі

 Урок №41 Тема: Міжнародний поділ праці та світова торгівля.

Наріжним каменем світового господарства є міжнародний поділ праці. Це спеціалізація окремих країн у межах світового господарства на виробництві певних видів товарів та послуг з метою реалізації їх на світовому ринку. Такий поділ є якісною диференціацією трудової діяльності на міжнародному рівні, яка лежить в основі різних форм обміну її результатами між країнами. Вона проявляється у взаємовигідній спеціалізації виробництва окремих країн на певних видах продукції, якою вони обмінюються.

Необхідність міжнародного поділу праці та його глибина визначаються ступенем розвитку продуктивних сил суспільства. Його факторами є природні, географічні та економіко-виробничі відмінності між національними економіками різних країн. До промислового перевороту кінця XVIII - початку XIX ст. міжнародний поділ праці базувався на наявності у країнах таких природних ресурсів, як клімат, грунти, корисні копалини, водні й лісові ресурси, наявність зручних шляхів сполучення. З переходом на велике машинне виробництво зростає роль соціально-економічних факторів міжнародного поділу праці. Це обсяг капіталу, рівень технічної оснащеності виробництва, кваліфікація робочої сили, ефективність виробництва, стан науки, і ступінь соціальної диференціації, особливості історичного розвитку та ін. Певний вплив на міжнародний поділ праці чинять і політичні фактори, насамперед форми політичної організації держави, рівень державного суверенітету, позиції країни на світовій арені, співвідношення політичних сил усередині країни, рівень впливу держави на економіку. Саме ці фактори визначають місце кожної країни у системі міжнародного поділу праці.

Теоретичною основою міжнародного поділу праці є обгрунтовані класиками політичної економії теорії абсолютних і відносних переваг. Вони базуються на ідеї про існування відмінностей між країнами в умовах виробництва. Відповідно, в кожній країні можна виробляти будь-які товари. Але затрати на виробництво одиниці кожного товару будуть різними. Тому економічно доцільно зосередитись на виробництві тих товарів, витрати виробництва яких найнижчі. А товари з високими витратами виробництва не виробляти, а завозити з тих країн, де ці затрати низькі. Щоб мати можливість їх придбати, країні потрібно виробляти і постачати на світовий ринок свої товари з низькими витратами виробництва.

Суспільний поділ праці – відокремлення окремих видів трудової  діяльності, що стало причиною й умовою виникнення товарного виробництва.

Суспільний поділ праці буває трьох функціональних видів:

1) загальний – поділ праці між великими сферами матеріального і нематеріального виробництва (промисловість, сільське господарство, транспорт та ін.);

2) частковий – поділ праці усередині великих сфер за галузями і підгалузями (важка і легка промисловість, скотарство, землеробство та ін.), а також усередині них (металургія, автомобілебудування та ін.);

3) одиничний – поділ праці усередині одного підприємства, що розглядається як цикл створення закінченого товару.

Виділяється також два види територіального поділу праці:

1) міжрегіональний – поділ праці між регіонами однієї і тієї ж країни;

2) міжнародний – поділ праці між різними країнами.

Причиною й умовою виникнення і розвитку міжнародної економіки став міжнародний поділ праці (МПП) у всіх трьох його функціональних формах.

Міжнародний поділ праці – вища ступінь розвитку суспільного територіального поділу праці між країнами, що передбачає стійку концентрацію виробництва визначеної продукції в окремих країнах.

Головним напрямком розвитку МПП стало розширення міжнародної спеціалізації і кооперування виробництва, що є формами МПП і виражають його сутність.

Міжнародна спеціалізація – це спеціалізація підприємств різних країн на виготовленні часткових продуктів, пов'язана з науково-технічною революцією. Розвивається вона за двома напрямками.

1. Виробничий напрямок включає спеціалізацію: міжгалузеву; внутрі шньогалузеву; окремих підприємств.

2. Територіальний напрямок включає спеціалізацію окремих країн, групи країн або  регіонів на виробництві визначених товарів і їхніх частин для світового ринку.

Основні види міжнародної спеціалізації виробництва:

1)     предметна (виробництво продуктів);

2)     подетальна (виробництво компонентів продуктів);

3)     технологічна або стадійна (здійснення окремих технологічних процесів).

Об'єктивною основою міжнародного кооперування виробництва є зростаючий рівень розвитку продуктивних сил і процес стійких виробничих зв'язків між самостійними підприємствами як усередині країн, так і на світовому рівні.

Міжнародне кооперування як визначена система відносин характеризується сферою, областю діяльності і методом співробітництва.

Міжнародне кооперування охоплює наступні сфери співробітництва:

1. Виробничо-технологічне співробітництво, що включає:

передачу ліцензій і прав власності;

розробку й узгодження проектно-конструкторської документації, технологічних процесів, технічного рівня і якості продукції, будівельних і монтажних  робіт, модернізацію підприємств, що кооперуються;

удосконалювання керування виробництвом, стандартизацію, уніфікацію, сертифікацію, розподіл виробничих програм.

2. Торгово-економічні процеси, пов'язані з реалізацією кооперованої продукції.

3. Післяпродажне обслуговування техніки.

При налагодженні коопераційних зв'язків використовуються наступні методи:

1. Здійснення спільних програм, що реалізується в двох формах:

підрядне виробниче кооперування – виконання певної роботи виконавцем з доручення замовника, що обумовлюється термінами, обсягами, якістю виконання і т. д.;

спільне виробництво.

2.    Спеціалізація в договірному порядку – це розмежування виробничих програм між учасниками виробничого кооперування, що дозволяє усунути або зменшити дублювання виробництва і пряму конкуренцію між собою на ринку.

3.   Створення спільних підприємств – об'єднання капіталу декількох учасників для реалізації окремих, взаємно погоджених цілей.
 Світова (всесвітня) торгівля — це торгівля, яка передбачає переміщення товарів та послуг за межі державних кордонів. Її ще можна трактувати як відносини країн з метою вивезення (експорту) та ввезення (імпорту) товарів та послуг.

У фіксований митною статистикою обсяг експорту товарів залежно від їх походження і призначення входять:

1.Вивезення товарів, виготовлених (вироблених і перероблених) У даній країні.

2.Вивезення вітчизняних товарів, особливо сировини і напівфабрикатів, для перероблення за кордоном під митним контролем з наступним поверненням.

3.Реекспорт — вивезення товарів, раніше завезених з-за кордону, включаючи товари, які продані на міжнародних аукціонах, товарних біржах тощо.

4.Тимчасове вивезення за кордон вітчизняних товарів (на виставки, ярмарки тощо) з наступним їх поверненням, а також вивезення тимчасово завезених зарубіжних товарів (на аукціони, виставки, ярмарки тощо).

5.Постачання в рамках транснаціональних корпорацій (ТНК), а також вивезення продукції в порядку прямих виробничих зв´язків.

У обсяг імпорту входить:

1.Ввезення з-за кордону товарів для реалізації на ринку.

2.Реімпорт — зворотне ввезення з-за кордону вітчизняних товарів, раніше вивезених туди.

3.Імпорт товарів (сировини, напівфабрикатів, вузлів, деталей) для перероблення у даній країні й вивезення за кордон.

4.Тимчасово завезені (на міжнародні виставки, аукціони, ярмарки) товари.

5.Імпортне постачання продукції в рамках ТНК.

До товарів, крім матеріальної продукції, або "видимих" благ, належать призначені для продажу продукти інтелектуальної праці — патенти, ліцензії, ноу-хау, фірмові знаки та інші види експортних документів.

До міжнародної торгівлі послугами належать транспортні послуги, фрахт, міжнародний туризм, банківські, біржові та посередницькі послуги, страхові операції, рекламні заходи, ярмарки, обмін в галузі культури, інформації та інші "невидимі" блага.

В ролі продавців і покупців виступають держави, державні та недержавні організації, окремі особи, приватні, акціонерні та кооперативні підприємства й фірми.

Будь-якій державі для успішного функціонування на всесвітньому ринку необхідно мати свою зовнішньоекономічну інфраструктуру — систему, яка може забезпечити просування товарів та послуг від виробника до споживача в іншій країні. У цій системі основними є матеріально-технічна база (склади, які обладнані необхідним устаткуванням) та спеціалізовані організації для післяпродажного технічного обслуговування. Країна, яка не має зовнішньоекономічної інфраструктури, змушена багато витрачати для забезпечення доступу до зовнішньоекономічної інфраструктури інших держав (для оплати транспортування, страхових та банківських послуг, послуг торгових домів чи компаній тощо).

Грошові розрахунки із зовнішньоторговельних операцій та кредитування зовнішньої торгівлі здійснюються переважно банківськими установами (не обов´язково спеціалізованими).

Страхуванням вантажів займаються спеціальні заклади страхового бізнесу.

Стан зовнішньої торгівлі характеризується низкою показників, серед яких основними є її обсяг, динаміка експорту та імпорту, товарна та географічна структура.

Обсяг світової торгівлі визначається в натуральних і вартісних показниках. Вартісні показники переважно розраховуються у національній валюті й переводяться у долари США для їх порівняння. Країни з високим рівнем інфляції розраховують експорт та імпорт одразу в доларах США. Для вартісної оцінки експорту більшість країн використовує базу цін ФОБ (FOB — Free on Board ("вільний на борту судна")), за якою продавець зобов´язаний доставити товар у порт відвантаження і завантажити його на борт судна. Для оцінки імпорту найчастіше використовується база цін СІФ (CIF — Cost, Insurance and Freight ("вартість, страхування і фрахт")); при цьому продавець за свій рахунок фрахтує судно, вантажить товар і страхує його від ризиків.

За таких умов вартість світового експорту завжди менша від вартості світового імпорту на розмір витрат для перевезення і страхування вантажів.

Фізичний обсяг світової торгівлі оцінюється у вагових одиницях (тоннах, кілограмах, фунтах) або у специфічних одиницях вимірювання (барелях, бушелях, мішках).

Зміна обсягів торгівлі характеризується динамікою зовнішньоторговельного товарообороту. Зовнішньоторговельний товарооборот країни — це сума її експорту та імпорту. Різниця між сукупним імпортом і експортом протягом певного періоду (року, кварталу тощо) становить сальдо торгового балансу. Воно є активним (позитивним), якщо експорт за вартістю перевищує імпорт, і пасивним (від´ємним), коли ситуація протилежна. Покривають негативне сальдо торгового балансу золотом або конвертованою валютою.

Якщо вимірювання ведеться у натуральних одиницях, динаміка зовнішньоторговельного товарообороту виражається в індексах фізичного обсягу експорту та імпорту. Ці індекси відображають тенденції в зміні обсягів реальних мас товарів.

На вартісні показники впливають ціни. Тому вартість, наприклад, експорту може зменшитись, навіть якщо збільшуються фізичні обсяги проданих товарів, коли ціни на них знизились. І навпаки, збільшення вартісних показників зовнішньоторговельного товарообігу може відображати не фізичне збільшення торгівлі, а зростання товарних цін.

Географічна структура міжнародної торгівлі — це розподіл торговельних потоків між окремими країнами та їх групами, виділеними за територіальною або організаційною ознаками. Наприклад, Азія, Африка, Європа, Америка — за територіальною ознакою; країни ЄС, країни НАФТА, країни МЕРКОСУР тощо — за організаційною ознакою.

ЗАВДАННЯ:
1. Випишіть основні поняття опрацьованого матеріалу.
2. Дайте відповідь на питання:
а)Що таке імпортні квоти.
б)Дайте визначення терміну"мито"
в)Що таке експортб імпорт.